Здавалось би, залишилась ні з чим, а насправді, знайшла скарб! Пощастило більше, ніж можна було уявити.

П’ятниця, вечір…

Світлана нагодувавши своїх дітей, вкладає їх спати. Згодом, прибравши на кухні, втомлено присіла на крісло. Сили плакати вже не було, лише серце стискалося від образи на чоловіка. Він покинув її з двома дітьми, а сам пішов жити до чергової коханки, цього разу до його начальниці, хоч вона і була старшою за нього на дванадцять років.

– Як ти так можеш?! Чому йдеш? – у розпачі кричала Світлана до Сергія— а як же наші діти?

– Нічого, проживеш. Ти ж на них гроші отримуєш, користуйся! А особисто я з тобою жити більше не можу і не хочу. Ти подивись на себе, на кого ти стала схожа! Дивитися бридко! Не те, що в одне ліжко лягати.

– Бридко? А хто хотів й наполягав на тому, щоб я народжувала? Раніше ти був всім задоволений і не думав, як мені виховувати двох маленьких дітей, проте зараз я тобі стала огидною... ти ж весь час був на роботі, а я одна з з двома дітьми крутилася як білка в колесі!

– Я працював кожен день, щоб забезпечити і тебе і дітей, а ти тільки те й робиш, що сидиш на моїй шиї. Ще й цих дармоїдів на мене повісила, а я ще молодий! Я хочу жити для себе!

– Та як ти можеш так говорити про наших дітей?

– Я говорю те, що думаю. вони замучили мене вічними криками, писками,а ще й постійним безладом! та й взагалі, Таня в сто разів краща за тебе!

– Ну так звичайно, я й не сумнівалась. Ти мабуть забув додати вона ще й багатша!

– Так, багатша, ти не уявляєш наскільки я вже втомився від постійних злиднів! Досить! Ти вже дістала мене зі своїми постійними скаргами на життя!

Сергій пішов, навіть не обернувшись, грюкнувши дверима. Самотня Світлана залишилася один на один з двома дітьми, молодшому було пів року, а старшому майже 6 років.

Декілька тижнів жінка була сама не своя, зовсім на себе не схожа, а потім вирішила, що це не привід страждати й сумувати а треба щось робити. Світлана стала шукати пропозиції щодо нерухомості, їй хотілося знайти хоч якийсь будиночок в селі або в передмісті, адже орендувати міську квартиру самій з двома дітьми їй було не по кишені. Не відразу, але вона таки знаходить подібне оголошення. Світлана телефонує за вказаним номером і дізнається , що будинок продається так дешево тільки тому, що разом з ним «продається» і бабуся, що живе у ньому.

– Зачекайте, як це розуміти??– Схвильовано запитала Світлана.

– А все дуже просто, почула у відповідь. Це рідня мого покійного чоловіка. А я заміж виходжу, не тягнути ж мені її з собою в місто, і вам вигідно: колись же ж вона помре, а будинок буде ваш.

Світлана налякалася, але все одно домовилася про зустріч. Ціна була дуже низька, і це її найбільш зацікавило. Наталя, вже не молода невістка старої Асі Василівни, яка Світлані не сподобалася.
Вона була занадто злою і нестриманою, тому Світлана з полегшенням зітхнула, коли угода була вже підписана і жінка поїхала, залишивши нову власницю будинку зі своєю старою родичкою.

– Ти дорогенька, не хвилюйся — звернулась стара Ася. — Я живу собі тихенько, нікому не заважаю. Окрема кімнатка, ти мене і не почуєш. Але я тебе дещо попрошу: готуй їжу і на мене. За гроші не хвилюйся, я тобі даватиму з пенсії на продукти і за готовку. Домовились?

depositphotos.com

– Так, я згодна. Світлана полегшено зітхнула і посміхнулася.
Тиха й скромна старенька Ася Василівна швидко стала для Світлани немов рідною. Вечорами за чашкою запашного чаю вони часто розмовляли, Світлана розповідала про себе, про свою історію, а Ася про своє важке життя.

– Я, дитино – проста спадкова дворянка. Мій рід йде від Василя Івановича Синевського, ромського купця. Та тільки їх розкіш до нас, їх останніх нащадків, так і не дійшла. Так- от мене, по нашій лінії, остання залишилася. чоловіка поховала ще в молодості, син теж давно помер. Взагалі так-то наш рід і перервався. така доля…

– А ось я, бабусю, своїх народила, від жодного не відмовилася, а тепер і чоловік кинув, не потрібні йому ми стали. Нову собі жінку знайшов!

Йшов час. Старший син Світлани прийшов додому з маленькою дівчинкою, його ровесницею, вона плакала, притискаючи до себе відірвану оборку сукні, й маленьке цуценя.

– Ой що сталося? – Запитала Світлана, здивувавшись гості.

– Матусю, я був у дворі, як дивлюся дівчинка біжить, а за нею зграя собак! Я схопив те що попалось під руку, розігнав собак, а потім вона до нас забігла. Її звати Катруся – пояснив Олег.

– Сонечко, ти дуже злякалася?

– Так, дуже!

– А де ти живеш? Де твій тато, мама?

– Я живу з татом, його звати Анатолій, а мами в мене немає. Тато зараз пішов по справах. Я гралася з Барсиком, а він вибіг на вулицю — пояснює Катруся, ледь стримуючи сльози. — А на нього собаки накинулися, він побіг, а я за ним… вони за мною, і тут мене Олег, оборонив! – Світлана посміхнулася.

– Ну то й добре! Молодець, синку! А тепер, Катрусю йди переодягайся, і підете пообідаєте. У мене саме готові котлети й борщ, а я поки зашию твою сукню, щоб тато не сварив!

– Дякую тьотю! А Барсика можна погодувати?

– Ну звичайно ж!

З сукнею Світлана впоралася швидко і пішла в кімнату до Асі Василівни.

– Бабусю, а ви не знаєте хто такий Анатолій і де він мешкає?

– Толічка? Тьфу, знаю! На сусідні вулиці у нього будинок з білої цегли.

– А що таке?

Світлана розповіла і Ася похитала головою: “Та й біда ж йому з цією непосидою! Толя дуже хороший, а ось у нього була Таня недолуга, а любив він її без пам’яті! Але вона за нього вийшла, щоб своєму міському залицяльникові помститися. Та нічого доброго з цього не вийшло. А Толя підібрав, всі капризи терпів, а коли вона завагітніла і дочку йому народила, то на сьомому небі від щастя був. Та тільки недовго…Там взагалі історія жахлива…

– Ой горе то яке, — жахнулася Світлана— А ви звідки це все знаєте?

– Та ми ж в селі одному живемо, а тут всі один про одного все знають.

Світлана заглянула на кухню, переконалася, що діти спокійно обідають і пішла на вулицю. Її потрібно було знайти Анатолія та розповісти йому що з його дочкою вже все добре.

Проте якраз так трапилось, що жінка зіткнулася з чоловіком, що біг вулицею.

– Ви Анатолій? – покликала його Світлана.

– Так, я.

– Ваша Катруся у нас, не хвилюйтеся, все добре! – поспішила заспокоїти його і розповіла, як дочка потрапила до неї в гості!

– А ходімо до нас! Я пиріг спекла, пригощу Вас, заодно і познайомимось а потім дочку заберете. Мене, до речі, Світлана звати.

– Спасибі вам, Світлано. Я її ніколи одну не залишаю, а тут подзвонили з роботи, терміново підписати документи. Сусідки, яка іноді за нею приглядає вдома не було, ось я і подумав, що якщо відлучуся на кілька хвилин, то нічого не трапиться. Та помилився.

З цього дня Світлана й Анатолій подружилися тепер вони часто проводили час разом. Поступово їх відносини стали розвиватися і вони не встигли помітити, як полюбили один одного, а пізніше і одружилися. Сім’я у них вийшла гарна, дружня. Тепер Світлана й Анатолій виховували трьох діток, і все було добре. Пройшло шість років, Ася все гірше почувалася, і хоч Світлана дбала про неї, як про рідну, врятувати стареньку не змогла. Це мабуть, час прийшов. 100 років днями виповнилося б. Перед смертю Ася покликала Світлану до себе і слабкою рукою показала на стіл.

– Я вмираю, донечко. Ти тільки не плач. Я дуже стара і пора мені вже до чоловіка та синочка. Я тобі вдячна за те, що догодувала мене, піклувалася.

– Ну що ви, бабусю.

Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що я спадкова дворянка? Це дійсно так, але є у мене таємниця, про яку ніхто не знав. Я хотіла її в могилу нести. Але тебе шкода, у тебе ж дітей тепер троє. Вам гроші потрібні. А від моєї бабці мені дісталися коштовності, та я рідко що звідти брала, тільки, коли зовсім важко було та ще на похорон сина. Так – от там в підвалі, під полицями, є настил, четверту дошку підніми й все побачиш. Щасти тобі, донечко!

Світлана притиснула руку до рота і похитала головою.

– Бабусю, так ви могли в кращих лікарнях лікуватися!

– Та що ти доню, скільки не лікуйся а помирати колись треба, а ти живи!

Тієї ж ночі Асі Василівни не стало. Світлана гідно поховала бабусю. Згодом у підвалі вона разом з Толею знайшла коробку з коштовностями.

Порадившись з Толею, вирішили побудувати новий великий будинок. Минуло 2 роки. Один раз до Світлани прийшла Людмила й ахнула.

– А я спочатку не повірила що бабка скарб тобі залишила, але до мене дійшли чутки, що ти розбагатіла. Он домище яке зробила! Ти повинна зі мною поділитися! Зрозуміла?

– Йди, Людмило, — тихо сказала Світлана. — Я тобі нічого не винна, і ти сюди більше не приходь.

– Як це не приходь? Це гроші моєї сім’ї!

Ти зрадила свою сім’ю! Зрадила пам’ять її сина, зробивши аборт і перервавши їх рід. Ти зрадила бабусю Асю, кинувши її на чужих людей і після цього ти хочеш, щоб я з тобою поділилася? Ні, ніяких скарбів НЕ було, і нічого мені Ася Василівна не залишала. Зрозуміло тобі, Людочка?

– Що? Та, я в суд піду! – Людмила пішла, лаючись.
Світлана дивилася їй услід і посміхалася: “що заслужила, те й отримала, бумеранг”. А ще через кілька днів Світлані подзвонив Сергій: “Пробач мені, я хочу до тебе і наших дітей. Ти ж мучишся з ними, та й кому ти потрібна?

– Вибач, дорогий, але, окрім тебе, на цьому світі є справжні чоловіки й один з них став моїм чоловіком, а дітей у нас вже троє скоро буде четверо, так що в нашій родині ти зайвий. Гуляй далі, хоча не впевнена, що ти ще комусь будеш потрібен!

Ось так буває у житті, справедливість завжди перемагає, чи не так?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close