Прийшла додому, а мій ключ не підходить. Чи це більше не мій дім? Або я вже стала небажаною в ньому?

З раннього дитинства, я приймала майже всі свої рішення самостійно. Тож, коли настав час вступати до технікуму, я твердо прийняла рішення з`їхати від батьків та почати наймати окрему квартиру. Це при тому, що мій навчальний заклад знаходився в тому ж місті, в якому й жили батьки. Спочатку я жила разом з моїми подругами, нас було троє. Але я завжди намагалася підробити, та й ще гарно навчатися, щоб отримувати стипендію. Після закінчення технікуму, я швидко знайшла гарну роботу, та мала змогу вже самостійно винаймати однокімнатну квартиру. А через декілька місяців, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Мої батьки були з тих людей, які приймали нейтральну позицію, та адекватно сприймали думку кожного. Тому, яке рішення я б не прийняла, я точно знала, що мене підтримають. Я завжди могла знайти спільну мову з батьком та мамою. Тому коли я розказала про своє бажання винаймати квартиру з моїми подругами, вони також не заперечували. Крім того, в моїй сумочці завжди лежали ключі від батьківського дому. Але я завжди попереджала завчасно якщо хотіла навідатися. Та іноді бувало таке, що я заходила коли у квартирі було порожньо. Батьки про це знали, та не заперечували. Навіть після того, як я закінчила навчання, нічого не змінилося.

Минуло кілька років і я зустріла Максима – мого майбутнього чоловіка. Він дуже добре до мене ставився, завжди допомагав, а й ще влаштовував фантастичні побачення. Тож ми почали зустрічатися, а потім вже й жити разом. Та навіть після цього, я вільно могла відвідувати своїх батьків, коли треба взяти якісь речі, або навпаки, залишити зайві, якими я вже не користувалась би. Батьки не користувалися моєю кімнатою, тож я наводила там порядок як хотіла.

Реклама

Після двох років сумісного життя з Максимом, він зробив мені освідчення. Тому ми почали готуватися до весілля. Відбулася ця визначна подія через три місяці після освідчення. Ми не робили щось грандіозне, покликали тільки найдорожчих людей. Але обрали гарний ресторан та замовили фотосесію з двома різними фото зонами. Після чого ми відправились у весільну подорож, до Стамбула на місяць.

До весільних подарунків ми дісталися тільки після повернення додому. Серед інших, був подарунок від моєї найліпшої подруги. Але який. Вона подарувала міні піаніно, про яке я мріяла все дитинство! Але ж воно було трішки недоречним в нашій найманій квартирі. Тому я вирішила на деякий час перевезти піаніно до своєї кімнати в батьківську квартиру.

Реклама
ria.ru

Я б грала на ньому вихідними, або на свята, коли навідувала батьків. А потім забрала б до власного будинку. Я приїхала додому, в цей раз без попередження, все одно батьки були в селі у бабусі. Але коли я почала відкривати двері, то зрозуміла, що щось не так. Мені не вдалося потрапити до квартири. Спочатку я подумала, що помилилася поверхом, але ні. Тоді я зателефонувала батькам і вони мені повідомили, що змінили замок. Ще мені сказали, що я вже доросла, а мої батьки повинні мати власний простір. І що я вже не можу приходити без запрошення. Ці слова мене дуже засмутили. Чому вони мене не попередили про своє рішення раніше? А ось так мовчки вчинили таке.

Я в розпачі приїхала додому та розповіла все Максиму. Він підтримав моїх батьків і сказав, що його мама буде робити так само. Але мені все одно сумно. Невже я вже не донька своїм батькам, або їх квартира більше не є для мене домом? А як би відреагували ви в цій ситуації?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker