На думку моїх батьків, я винна в тому, що народилася. Все моє життя – це нескінченні приниження та лайливі слова, від батька, матері та чоловіка. В мого сина ніколи такого не буде.

Мабуть, всі діти хотіли піти з дому через сварки з батьками. Я не виняток. Мені пощастило
з батьками, вони мене люблять як можуть. Давали мені все необхідне: їжу, одяг, подорожі,
подарунки, але в них є один великий недолік, вони мене били та принижували. Це потім я
зрозуміла, що бити дітей це насильство, а не виховання. В той період часу мені не
хотілося жити.

Одного разу, коли я отримала двійку, моя мама відвела мене до дитячого
будинку й залишила там на цілий день. Тоді мені здавалося, що вона мене зрадила. Я не
знала, що мене віддали тільки на день заради виховання, я думала, що це назавжди.
Ввечері мама мене забрала та спитала, чи засвоїла я урок. Я засвоїла та запам`ятала це
на все життя. З того часу я знала, що моя мама у будь-який час може мене зрадити або
віддати чужим людям.

Насправді, мені сподобалося у дитячому будинку. Я була б рада там залишитися, бо там
була дуже добра вихователька та милі діти, з деякими я навіть подружилася.
Одного разу, коли я запізнилася додому на пів години, мій батько мене побив ременем.
На мої слова він давав мені ляпаса. З його слів він дуже непокоївся за мене, тому я сама
винна, що отримую удари.

Пам`ятаю, як зі сльозами на очах, вибігла з батьківської хати та
побігла туди, куди мене погрожували віддати. Я справді готова туди піти, але
повернулася, бо в глибині душі дуже любила своїх батьків.
Мені завжди казали, що я нічого не доб`юся у своєму житті, що я нікчема та нащо
звалилася їм на голову.

Фізичне та психологічне насилля переслідувало мене все життя від найрізноманітніших
мені людей.

Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка, я побачила, що таке справжня любов. Він
показав мені, що мене можна любити та якщо щось не влаштовує, треба говорити, а не
бити. Ми швидко почали жити разом. Можливо я просто втекла, а можливо закохалася,
але я була щаслива.

Дуже скоро в нас народився син. Я знала, що ніколи не вдарю його, а
буду любити його та покажу, що таке справжня батьківська любов та підтримка.
Та на жаль, наще щастя було недовгим. На тлі мого емоційного виснаження та
післяпологової депресії ми почали сваритися. Спочатку мій чоловік почав звинувачувати
мене, що я забагато скиглю та багато інших жінок знаходяться у більш скрутному
становищі, але вони не плачуть. Мені було дуже боляче від його слів. Я відчувала огиду
до себе й мені здавалося, що я повернулася у минуле.

Сварок з кожним днем ставало все більше. Одного дня, я отримала ляпаса. Я
здивувалася, мене неначе кинули у колодязь з водою. Звісно, чоловік попросив
пробачення й в нас все налагодилося. Та кожного разу, коли я хотіла видати своє
невдоволення, мені було страшно, що мене знову вдарять й тоді я думала як краще
зробити, щоб не посваритися. Це не нормально жити у постійному страху. Я бачила як мій
чоловік змінювався та ставав все більш жорстоким. Спочатку був ляпас, потім кулаки.

Одного вечора, я забула купити хліб. Чоловік дуже розсердився та зі словами, що я
погана та нікчемна дружина, ударив мене прямо в серце. Я думала, що помру, мені було
дуже страшно. Я чула, як він дзвонив моїй матері та казав, щоб вона забрала мене або він
мене вб`є.

– Я тільки прийняла ванну, тому не хочу нікуди їхати, нехай сама їде.
Вона вбила мене без зброї. Їй байдуже.

Бачиш, твоїм батькам начхати на тебе. Я можу вбити тебе й ніхто навіть не спитає куди
ти зникла.

Але він не вбив. Чоловік був дуже втомлений з роботи, тому пішов спати, а я тим часом,
швидко зібрала речі та тихенько вибігла, втекла.

Мені було дуже боляче. Єдиний хто мене любив це мій син. Я повинна дати йому всю
свою любов та захистити його.

ufavesti.ru

Я прийшла до батьків. Насправді, мені треба було раніше піти від чоловіка, але між
батьками та ним, я завжди обирала його. Хай краще він мене б`є, але ж хорошого все
одно більше. Моя мама була дуже зла на мене. Я не розуміла чого, це ж не я побила, а
мене, я жертва! Але вона казала, що я сама винна, що обрала такого чоловіка та повинна
якнайшвидше виїхати з їхньої домівки, щоб не сидіти у них на шиї.

Як сказав мій психолог:

Ви підсвідомо обрали собі партнера схожого на батька.

Я швидко знайшла нову роботу та нове житло. Я самостійна жінка та любляча дружина й
мати. Свого наступного чоловіка я зустріла в магазині, коли купляла сину підгузки. Я
одразу зрозуміла, що він це моя рідна душа. В нас народилася донька. З батьками я не
спілкуюся, але через спільних знайомих дізнаюся, що вони дуже турботливі бабусі та
дідусь, хочу свою онучку жодного разу не бачили, а на онука й не дивилися коли ми разом
жили. Не розумію, навіщо брехати?

Зараз я щаслива й точно знаю, що мої діти завжди отримають підтримку та я їх ніколи не
віддам у дитячий будинок.
Як ви вважаєте, чи правильне рішення я прийняла? Як би ви пережили ці страждання?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close