Доля любить дарувати різні сюрпризи, і не завжди знаєш коли це станеться. Так і в нашому житті відбулися кардинальні зміни. Ми переосмислили все!

Я став досить успішним бізнесменом. Маю чудову дружину і красуню донечку Даринку. Є в нас баламут Барбос, який розбавляє наше життя своєю присутністю. Всі вихідні ми стараємось проводити разом, тому у нас завжди панує гармонія і затишок.

Хочу сказати, що ми двоє з дружиною до цього йшли дуже важко позаяк обоє довго працювали не покладаю сил, щоб у нас і в нашої донечки все було, чого не мали ми свого часу. Так склалося в житті, що доля не балувала нас, ми не мали ні підтримки, ні свого нормального куточка для життя.

Нам все вдалося, і тепер ми міцно стояли на ногах, а наша Даринка купалась в батьківській любові. Дуже часто ми ходили на дитячі площадки. Після таких прогулянок Даринка мене завжди запитувалися чому всіх є бабусі й дідусі, а в неї немає. Важко було розповісти маленькій дитині, що не все в житті так легко, як хотілося б.

Своїх батьків я не пам’ятаю, але знаю, що віддали мене в мене в дитячий будинок, бо безбожно пиячили і їх позбавили батьківських прав. Так само і дружина моя виховувалась в будинку для дітей сиріт, бо від неї відмовилися ще при народженні. Як бачите, доля нас не балувала і за місце під сонцем нам потрібно було боротися з різними підводними каменями життя. Багато людей мріє собі знайти вірного друга, чи то собаку, котика, чи папугу. А ми мріяли мати таку рідну бабусю чи дідуся, щоб вечорами після напруженого дня зустрічала нас смачним наваристим борщем і душевними бесідами заспокоювала після важкого робочого дня.

Одного дня ми переглядали телевізор і побачили передачу про будинок для людей похилого віку. Передача була досить емоційно важкою, бо у всій «красі» показували в яких жахливих умовах живуть покинуті долею старенькі люди.

Стільки смутку і безнадії було в їх очах. В кінці передачі було оголошено акцію «Допоможи й добро повернеться добром». В недільний ранок ми зібралися всією сім’єю, накупили гостинців і поїхали в будинок для людей похилого віку.

Реклама

Потрібно було бачити очі цих знедолених життєвими обставинами людей, для яких приїзд наш був немов сонячний промінчик. Очі в них сяяли радістю, в багатьох бриніли сльози радості. Їм так не хватало родинного тепла і турботи дітей чи онуків.

По різному склалася доля цих людей, але в більшості вони були не потрібні своїм пихатим дітям, яким віддали все що могли, тому коротали свою старість з такими, як самі. Моя донечка аж розгубилася, бо всі її кликали й пригортали, ніби згадуючи як свої дітей так само пестили й щиро любили.

simya.24tv.ua

Моя Даринка до всіх бігала та кричала й радісно з всіма обнімалася. Лишень один дідусь сумно сидів не реагуючи ні на кого. Як потім нам розказали, він тут був уже понад два роки й завжди, коли приїжджали люди відвідувати притулок, очима шукав своїх, свого рідного сина Сашка. Його дідусь любив понад життя і йому єдиному віддав частинку свого своєї душі. Але Сашко уже давно забув про батька, головне що трикімнатна квартира в престижному районі йому дісталась без старого та немічного батька.

Він не приїжджав. В старенького час від часу текли сльози. Йому важко було зрозуміти чому так, що не так він зробив, що став не потрібним єдиному сину. Така жорстока доля, такі зараз діти. Ніхто, напевно, не знає, що чекає їх, але доля завжди сповна все повертає бумерангом, тому, можливо, їхні діти так само з ними обійдуться.

Після гостювання в притулку ми зрозуміли що в нашому житті якраз не має такої людини, про яку ми б піклувалися і яка б була нам рідною душею. Не змовляючись, ми з дружиною вирішили чимось допомогти цьому дідусю і на наступні вихідні знову в повному складі були в притулку.

Дідусь з недовірою дивився на нас, але щебетання моєї Даринки помалу розтоплювало сердечко дідуся. Шершавою рукою він гладив золотисте волосся моєї донечки й називав її внученькою. Своїх онуків він не бачив і вони не прагнули щось про нього знати. А тут чуже дитя так ніжно пригортається, весело кричить дідусю. Ми ледве стримувати сльози, так це все нас розчулювало. Навколо всі раділи за дідуся, бо хоч щось радісне появилось в його житті. Так це все було мило.

Дідусь на прощання сказав:

– Як зможете прийдіть ще раз.

– Обов’язково, ми прийдемо.

Реклама

І наші зустрічі ставали щораз частіше. Було таке відчуття, що просто перестрибнули в часі, і знову зустрілися з такою нам рідною людиною.

За вікном почали кружляти перші сніжинки. На вулиці вітер розпорошував сніг. Ми сидіти за чашкою теплого чаю з малини й згадували дідуся, якому можливо зараз самотня і холодно на душі. Наше рішення було спонтанним. Він повинен жити з нами. Зібравшись і прихопивши з собою багато гостинців ми в черговий раз прийшли в притулок порадувати стареньких людей. Дідусь уже зустрічав нас, як давній знайомий і до болю рідний усім нам.

– Дмитро Васильович. Ми вирішили, що забираємо вас до себе. Як ви на це дивитесь?
Сльози рікою втекли з очей старого. Він не вірив в те, що почув.

– Я не хочу бути вам тягарем, бо якщо рідний син не захотів, то для чого я вам?
Важко було пояснити старому, що ми виросли без батьків і нам так хочеться хоч якогось душевного затишку та родинного тепла рідної людини.

Весь притулок урочисто і з радістю проводжав Дмитра Васильовича. А він, гордо піднявши голову і ще не до кінця вірячи своєму щастю, вів руку Даринку і в очах його було скільки щастя, що не передати. І ми раді, що хоч одну людину в цьому світі зробили щасливою. Тепер наші дні сповнені турботою про нашого дідуся і все у нас добре. Як казав один вчений, що в людини є три лиха: смерть, старість і погані діти.

Тож, любі діти. Пам’ятайте і віддавайте сторицею любов тим, хто вас виховав і дав вам життя, навіть якщо ці люди в житті помилилися чи оступилися. Всім нам потрібно жити так, щоб потім не було соромно. Чи ви не згодні з такою думкою?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker