Дуже щира розповідь мами, про післяпологову депресію

Після полового будинку я була дуже щаслива повернутися до рідної квартири та побачити свого чоловіка. Його поцілунок, його обійми, наче зцілили мене. У рідних стінах я забула про важкі пологи, про образи лікарів, я раділа, що зараз все добре. Та радість не була довготривалою.

Перший місяць життя мого сина був для мене просто неможливим. Я спала не більше двох годин за добу, в мене боліло все, я нічого не їла та не встигала навіть піти в душ. Мій чоловік працював зранку до ночі, а коли приходив, то я могла піти й нарешті поїсти. Його вихідних я чекала неначе свята. Я почала постійно плакати, я часто думала про те, що ще трішки і я не витримаю. Мене нічого не цікавило. Я боялася почути плач дитини, бо не знала, що я маю робити.

Я боялася залишатися з сином наодинці. Кожен день був однаковим, я думала, що зробила найбільшу помилку у своєму житті вирішивши народити дитину. Я думала, що не спати це легко, бо нещодавно працювала касиром в продуктовому, часто вночі. Для мене це було легко, але тоді я могла прийти додому після зміни та поспати, а зараз я не можу так зробити.

До нас часто приходять в гості батьки чоловіка. Єдине, що їх хвилює, це чи поїв наш син чи ні, коли я його купала, коли змінювала підгузок, коли останнього разу гуляла з ним, як він себе почувається.

Реклама

Ніхто не питає про мене. Моя місія інкубатора виконана. Тепер я нікому не потрібна. Тепер моя місія годувати. Це єдине на що я спроможна. Всім байдуже на мене. Ніхто не питає про мій біль. Ніхто не здогадується, що кожного дня я плачу, що мені не хочеться жити.

Дитина росла. Вже півтора року я мама сина. Він росте мені на щастя, але через свій вік він багато плаче. Морально мені не стає легше. Я й досі в депресії.

pixabay.com

Я вирішила звернутися до психолога. Батьки чоловіка стали глузувати з мене, що я хвора, що я сама винна, що в такої матері треба дитину забирати. Навіть чоловік їх підтримує.

Через декретну відпустку я ніде не працюю, тому в мене немає грошей на консультації. Чоловік відмовився мені давати гроші. Мені погано, а всім байдуже, навіть коханому.

Я почала ходити на безкоштовні консультації психолога. Виявляється, така послуга є у лікарнях. Звісно, лікарю теж байдуже на мене, якби я платила то отримала б більше допомоги та рекомендацій, але дякую і на цьому.

Реклама

Вже є успіхи. Я менше кричу та менше відчуваю відчай. Мені стало краще. З сином ставало потроху легше, тому я знайшла маленький підробіток. Потім я подала на розлучення, бо мені не потрібен чоловік, якому байдуже на моє психічне здоров’я.

На мене всім байдуже, але не моєму сину. Я його люблю, тому заради нього я змінюся та буду ставати кращою мамою. Я не покину його й завжди допоможу.

 

 

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker