Випадково почула розмову доньки з зятем. Після цього вирішила переписати будинок на сина, а не на доньку

Наше життя з чоловіком налагодилося з виходом на пенсію. Діти виросли і обзавелися своїми дітьми, а ми перебралися в приватний будинок далеко від міста. Цієї тиші та гармонії мені не вистачало півжиття, але в молодості я собі такої розкоші дозволити не могла. І ось спільними зусиллями ми накопичили грошей і переїхали за місто.

Тепер у нас є будинок з невеликою ділянкою, Леонід наполягав, щоб у нас був свій маленький город. Любить він господарювати. Син із дочкою люблять у нас гостювати. Вони приїжджають зі своїми сім’ями то вихідними, то під час відпустки та літніх канікул. Звичайно, ми раді всім.

Влітку ми всі дружно смажимо шашлики і засмагаємо на задньому дворі, онуки хлюпаються в надувному басейні. З городом діти не допомагають, вони впевнені, що зараз можна купити в магазині. На полицях все доступно, і цінник прийнятний, тому немає сенсу потіти над огірками, якщо в тебе є гроші.

Тільки коли я закінчую заготовляти консервацію, діти тут як тут. Та й Бог із нею, будь ласка. Ми ще можемо впоратися з грядками. Одного з таких літніх днів ми добре посиділи, поїли шашлик. Після цього всі розійшлися, я почала мити посуд. І тут почулася розмова із сусідньої кімнати, я прислухалася.

Моя дочка із зятем обговорювали спадщину — наш дім. Дочка сказала, що планує його продати, а на отримані гроші купити квартиру. Зять схвалив ідею і навіть згадав, що має знайомого ріелтора у місті. Потім зять намовляв мою дочку, щоб вона переконала мого чоловіка зробити ремонт у будинку (так дорожче можна продати). На тому й зійшлися.

Від цієї розмови в мене голова розболілася. Мені стало дуже прикро. Виходить, що замість того, щоб працювати та накопичувати на власне житло, наша улюблена дочка вирішила піти легким шляхом. Не розумію, у кого вона така. Я завжди їй казала, що треба завжди покладатися лише на себе.

pixabay.com

Зізнаюся чесно, я навіть ще не думала про заповіт. А доведеться. Причому я всерйоз замислююся над тим, щоб заповідати будинок синові. А взагалі дуже страшно, що я не можу довіряти власним дітям. Не розумію, коли вони стали такими черствими… Я все ще сподіваюся, що неправильно зрозуміла їхню розмову. Але осад залишився, перетинатися із ними вже не хочеться.

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close