Тато зник з мого життя на 15 років, а появився лише тоді, коли йому потрібна була допомога

Мама з татом одружилися у 16 років. Чому так рано? Тому що мама завагітніла, і батьки наполягли на одруженні. Проте вперше я зустрілася з батьком лише у 15 років. Він прийшов і сказав:

— Я зрозумів, що я батько. Хочу спілкуватися із своїми дітьми. Мало того, я хочу, щоб син чи донька жили зі мною.

Нормально? Він за всі ці 15 років жодного разу не згадав про нас, копійки не дав, а тут з’явився, як нічого не було. Він, бачте, усвідомив, що він батько.

Коли мені виповнилося 5 років, мама вийшла заміж удруге. Ми з братом називали вітчима татом, адже рідного батька жодного разу не бачили. Однак, коли він прийшов, мама не стала його виганяти. Вона покликала нас і сказала:

— Прізвище цієї людини ви носите, він ваш рідний батько. Самі вирішуйте, спілкуватися з ним чи ні.

Ми з братом розвернулися та пішли. Цей чоловік був нам абсолютно чужий. Проте батько не здавався – він вирішив подати до суду та відсудити брата. Людина, яка ніколи не платила аліменти, не зустрічалася зі своїми дітьми, раптом прокинулася. Звісно, його позов не схвалили. Мама подала зустрічний позов – його позбавили батьківських прав.

Поки вони судилися, тато даремно не втрачав часу. Він писав різні скарги на маму, тож у нашому будинку часто траплялися перевірки. Мама теж дала відсіч.

Якщо до нас прийшов інспектор і здивувався, чому прийшла скарга, то, коли він прийшов до батька додому, взявся за голову. Там спав натовп алкоголіків, а на підлозі валялися пляшки та недоїдки. І цей чоловік хотів забрати дитину?

Минали роки. Я одружилася, народила дітей. І ось мені приходить повістка суду.

Рідний батько хоче, щоб я його утримувала. Він допився до того стану, що зараз лежачий, важко хворіє. Він вимагав, щоб я забрала його до себе та забезпечила належний догляд. Його ніяк не бентежила його хвороба та наявність у мене маленьких дітей.

pixabay.com

Свою квартиру він продав, тому мешкає у старому дерев’яному будинку. Але він сам докотився до такого життя! Це лише його вина! Він проміняв дружину, дітей та онуків на випивку.

Дякувати Богу, мама за життя вчасно його позбавила батьківських прав, тому позов батька не схвалили. На свої 47 років він виглядає жахливо – так позначився спосіб життя. Алкоголік-інвалід із копійчаною пенсією залишився практично один. Багато хто мені дорікає, що я не хочу допомагати рідному батькові.

А чи маю я це робити? Він покинув нас. Ми теж виживали, часом грошей не вистачало навіть на хліб. Батько не знав, де ми, що з нами, чи здорові ми, чи ситі… Всім цим займалася зовсім інша людина, яка нам з братом і замінила батька. Вітчиму я завжди подам руку допомоги, віддам останнє, адже він на це заслужив.

— Я був дурний, я не знав, наскільки важлива сім’я, — плакав батько.

А я хіба в цьому винна? Він згадав про дітей тоді, коли почав потребувати їхньої допомоги. Немає тут жодних батьківських почуттів. Якби він був у нашому житті, я б без роздумів подбала про нього на старості.

Як ви вважаєте, я роблю правильно? Чи доглядати за хворим батьком – це мій обов’язок?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close