Доглядала за старенькими батьками, але через їх невдячність цього більше робити не буду

Доля мене зовсім не шанує. Жила у столиці, розлучилася. Залишилася там ще на декілька років, доки не настала криза на підприємстві, на якому працювала. Скоротили. Прийняла рішення повертатися до батьків, у своє рідне містечко. Переїжджати не хотілося, але розуміла, що не витримую.

Домовилися, що допомагатиму їм, кімнату мені виділили, але заборонили когось приводити. Роботу постійну ніяк не могла знайти, в основному підробітки час від часу. Загалом, все в будинок — і продукти купувала, і ліки, і одяг якийсь.

pixabay.com

Водила батьків по лікарях. Батько оглух, а в матері якось раптово почала прогресувати деменція. Дев’ять років так прожила, втомилася до неможливості. Адже все на мені, хіба тільки роботи немає. Якось наважилася сказати батькам, що хочу відокремитися.

Можна розміняти нашу трикімнатну квартиру. Я жила б в однокімнатній, приходила б до них кілька разів на тиждень, може, особисте життя влаштувала б. Вони образились на мене.

Пішла від них. Зібрала речі і просто пішла в нікуди. Як батьки не розуміють, що мені потрібно влаштувати своє життя? Що я ще молода і хочу бачити щось в цьому житті крім двох літніх людей, лікарів та постійних болячок? Чому я не маю права на свій простір?

Живу у орендованій кімнаті, на більше грошей не вистачає. До батьків заходжу раз в тиждень, не шкодую, що пішла. Але дивитись на старих боляче. Мати пігулки зовсім не приймає, кидається на мене, їй здається, що в неї все забрали. А батько закрився, нічого не чує і нічого не хоче знати. Як вони так живуть, не знаю… Дзвонила до соціальної служби, але це марно. Підкажіть, що мені робити?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close