Бабуся тягає воду з колодязя, проживає в жахливих умовах, але в місто навідріз відмовляється переїжджати

Мене звуть Юра, мені 36 років. Мій батько був моряком, тому тяга до пригод і мрія про подорожі у мене з’явилася з малих років. Довгий час я не вірив, що мою мрію коли-небудь вдасться здійснити, але волею долі це все-таки відбулося.

Зараз я раз у раз їжджу по різних країнах на власному авто. Досліджую маловідомі міста і селища. І часто беру випадкових попутників. Саме від них я дізнаюся найцікавіші факти про життя місцевих. Саме випадкові зустрічі з усіма цими людьми роблять мої подорожі такими барвистими і незабутніми. І сьогодні я хочу розповісти про одну з таких зустрічей.

Зовсім недавно я вирішив ненадовго повернутися в рідні краї. Дико захотілося побувати в селі, де провів все своє дитинство, та й просто заїла туга за батьківщиною.

За кілька кілометрів до мого села я помітив, як уздовж траси повільно крокує самотня старенька. Звичайно ж, проїхати повз я не міг і вирішив підвезти бабусю. Та охоче погодилася скласти мені компанію. Виявилося, її село знаходиться якраз поруч з моїм, так що мені навіть не довелося міняти напрям свого маршруту.

Реклама
pixabay.com

Коли бабуся влаштувалася на пасажирському кріслі, я почав розпитувати її про життя і те, чому вона одна пішки добирається в такий час. А справа тоді стрімко йшла до вечора …

Бабуся розповіла, що їй 85 років і живе вона в покинутому селі з населенням в декілька людей. Проте життям своїм задоволена. Хоч і важко часом справлятися по господарству в такі-то роки, але якось викручується. То сусід води допоможе принести з колодязя, то внуки приїдуть.

Розповіла, що на життя заробляє в’язанням. Робить сама серветки і двічі на місяць вибирається на районний ринок. Сьогодні як раз продала 5 своїх кращих робіт. А пішки йшла, так як до села її прямих автобусів немає. Ось і доводиться якось добиратися.

Розповідь була такою живою і насиченою, що я тільки дивувався. Про всі незручності та життєві негаразди бабуля говорила з доброю посмішкою, а бувало й зовсім реготом заллється. Я навіть не помітив, як час пролетів.

Після приїзду я запитав у своєї попутниці, як їй вдається зберігати такий позитивний настрій при всіх труднощах, з якими їй доводиться справлятися. І поцікавився, чому вона не переїде до онуків, які постійно її кличуть до себе.

Реклама

На що бабуся відповіла: «Люблю я це село. Тут мені спокійно, добре на душі. А то, що важко часом, так це тільки підбиває більше зусиль прикладати, загартовує тіло і дух. Тут гляди – і до ста доживу. А в місто б поїхала – як знати, може, вже не було б мене на світі. Що мені в тому місті? Сидіти в бетонній коробці і світла білого не бачити. Ось вже ні, спасибі, такого щастя мені не треба ».

На тому і розпрощалися. А я довго ще думав про цю зустріч. Як же все-таки не багато людині треба для щастя. Іншим подавай розкіш і комфорт, а їй тільки б сад за вікном і здоров’я в тілі, щоб зуміти в тому саду прогулятися …

А що для вас справжнє щастя?

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker