Бабусі чудово жили разом, поки не народилися внуки

Дві мої бабусі жили в одному селі. Вони дружили, допомагали одна одній, поки їхні діти не одружилися. Любов перетворилася в пekлo, коли вони почали ділити загальних онуків.

freepik.com

Спочатку ми відпочивали у татової мами, Баби Ніни. Ми обнімалися з нею, обходили все господарство, віталися з усіма тваринами і раділи. Батько заносив до хати наші речі, а всі сусіди цікаво спостерігали за цим процесом.

Потім ми всі сідали за стіл. Баба і пироги пекла, і варенням пригощала. Як тільки ми почали їсти, в “гості” приходила Баба Таня. Несла вона з собою і ватрушки, і кекси, і молоко свіже.

Знову починалися обійми і веселі крики. Поки ми ділилися своїми міськими розповідями, тато ремонтував все, брався за чоловічу роботу, адже діда не було.

Вночі батько відвозив Бабу Таню додому. По дорозі вона влаштовувала допит і змушувала його заприсягтися, що доступ до онуків буде однаковим. Він кивав головою, відвозив її додому і їхав назад з величезними пакетами гостинців. Навіть самогон йому перепадав, треба ж зятя задобрити.

Сільське життя було зовсім іншим. Снідали НЕ бутербродами, а вареною картоплею з кислим молоком. Ще бабуся давала всілякі смаколики: солоності, гриби, яйця, мед. Днем обідали борщем, а ввечері – кашею.

Неділю ми любили найбільше – нам смажили картоплю, а не варили. Дозволяли не їсти першу страву на обід, адже бабусі пекли пироги. Ложки у нас були дерев’яні, адже металеві діставали тільки на свята. А ще по неділях проходила “ротація”. Баба Таня нас чатувала під вікном і кричала:

– Ніно! Збирай мені онуків! Моя черга!

Вона могла годинами чекати нас, так як Баба Ніна спеціально тягнула час. Ми виходили з вузликами, де зберігався одяг і наші речі. Після цього відбувалося слізне прощання.
Баба Ніна плакала так, що вся вулиця стояла на вухах. Щоб ви розуміли, різниця від одного будинку до іншого – 200 м.

Через тиждень знову відбувався обмін. У Баби Тані гостювали ще й інші онуки, діти маминого брата, однак сцена прощання була такою ж сумною і несамовитою.

Ми теж брали участь в цій скорботі. Ну, як брали участь – хихикали в стороні під бабусині ридання. Ми бігали протягом дня то до однієї бабусі, то до іншої, лише ночували у тої, чия “черга”. Однак ритуалам ніхто не зраджував.

Давно вже немає бабусь, але пам’ять про них до сих пір живе в наших серцях. Як же деколи хочеться повернутися в той дерев’яний будиночок …

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close