— Або допомагайте, або прощайтеся зі спадщиною! – довелось мені поставити вибір своїм дітям

Я вже втомилася з усім давати собі раду сама — дорослі діти навіть про мене не згадують. Я їх попередила: або вони допомагають мені, або я продам усю нерухомість і оплачу собі будинок для людей похилого віку.

pixabay.com

Ми із чоловіком жили дітьми. За роки шлюбу виростили сина та доньку. Довгоочікувані дітки отримували все, що ми могли дозволити. Собі у всьому відмовляли, щоб малюки ні чого не потребували. Може, й розпестили ми їх, але все це через велику любов.

Найкращі репетитори, престижні вищі навчальні заклади, оплата подорожей — усе це покривали ми з чоловіком. Про одяг та гаджети я взагалі мовчу. Тоді мені здавалося, що ми зразкова сім’я.

Коли донька вийшла заміж і завагітніла, чоловіка не стало. Я важко пережила це, адже ми були дуже близькі. Я намагалася триматися, бо розуміла, що дочці потрібна моя допомога.

Дочці я віддала квартиру, яка мені дісталася від батьків. Коли син одружився, я віддала йому двійку свекрухи. Загалом усі були з дахом над головою, але переоформляти нерухомість я не поспішала.
Минулого року я вийшла на пенсію. Я вже давно мала піти на заслужений відпочинок, але трималася до останнього. У свої 74 роки я давала фору молодим, але зараз здоров’я почало підводити.

На той час старший онук був уже школярем, а син став батьком. Першого внука я няньчила, а другого вже не було сил. Та й ніхто мене не просив про допомогу. А ось я без дітей уже не можу. Але коли я дзвоню дітям і про щось прошу — одразу починаються відмазки та відмовки.

Зустрічаємося ми лише на свята. А решту часу мені доводиться поратися з побутовими справами, як би це важко не було. Нещодавно спину прихопило — якби не сусідка, не знаю, що б я робила. Вона викликала швидку, і мене забрали до лікарні. Коли дітям повідомили, що зі мною трапилося, вони сказали, що вони на роботі і можливості приїхати в них немає. Виписувалася я теж сама. Попросила дочку привезти мене, а вона порадила викликати таксі.

Відразу після виписки я зв’язалася з жінкою із соцзахисту і попросила знайти мені гарний інтернат для людей похилого віку. Вона мала дізнатися, скільки коштує перебування там.

Коли діти вкотре до мене з’явилися, я їх поставила перед фактом: або вони доглядають мене, або я все продаю і оплачую перебування в будинку для людей похилого віку. Якщо я продам все майно, мені якраз грошей вистачить.

– Ти вирішила шантажувати нас? Без даху над головою залишиш? Як же низько! У нас кредити, проблеми, маленькі діти, а ти тільки думаєш про себе, — заявила донька.

Безпорадність і страх мною керували, хоча я розуміла, що так чинити неправильно. Але ж я не багато чого просила — це елементарно. Я дітям дала все в цьому житті, а вони не можуть мені склянку води подати? Їхні відмовки вже набридли.

Знаєте, я переконалася, що ухвалила правильне рішення, адже вони жодних висновків не зробили. Я хочу гідно зустріти старість, а не просидіти у чотирьох стінах. Не знаю, що буде далі, але поки що я іншого виходу не бачу.

Также интересно:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close